Вступ. Святе слово – вчитель. Визначення віку педагогічної професії, її складність.

І. Теоретична частина. Складові частини професіограми вчителя. Зміст моделі педагога.

§1.1. Функції та вимоги до вчителя, які зумовлені їх змістом.

§1.2. Педагог демократичної школи.

§1.3.  Гуманістична спрямованість вчителя.

§1.4. Педагогічна і гуманітарна культура.

§1.5. Професійно значимі особистісн якості.

§1.6. Професійна та соціальна компетентність.

§1.7. Узагальнена модель вчителя.

§1.8. Вислови видатних людей про педагогічну професію.

ІІ. Практична частина. Оцінка запропонованої моделі педагога учасниками педагогічного процесу (учнями та вчителями).

ІІІ. Теоретична частина. Форми і методи професійної підготовки майбутнього вчителя.

§3.1. Цільові компоненти розділів педагогічної науки.

§3.2. Форми і методи професійно підготовки майбутнього вчителя.

§3.3. Конкретні методи, які застосовуються при вивченні певного розділу педагогіки.

Висновки. Основн проблеми з якими зустрічатимуться вчителі у цьому тисячолітті.

Педагогічна професія – одна із найдавніших. Виникла вона на ранніх етапах розвитку людства у зв’язку з потребою передавати підростаючому поколінню набутий досвід, виділившись згодом в окрему галузь. На перших порах повинні були передаватись знання і навички володіння знаряддями праці, зброєю  тощо. Ці обов’язки у багатьох народів покладались на жерців, а в Давній Греції навчанням займались вільнонаймані особи – вчителі. Незабаром виповниться 2 тисячоліття від тоді, як римський імператор і сенат (у І ст. до н.е.) почали видавати платню першому штатному” вчителеві ораторів Марку Фабію Квінтіліану, що засвідчило появу вчительської професії. Сучасні вимоги до педагога висвітлені у законі “Про загальну середню освіту”: “Педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечу результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах середньо освіти”

З моменту виникнення педагогічної професії за вчителем закріпилась передусім виховна функція. Учитель – це вихователь, наставник. У цьому його громадське, людське призначення. Тому виховна робота є педагогічною діяльністю, спрямованою на розв’язання завдань всебічного гармонійного розвитку особистост шляхом організації виховного середовища і управляння різноманітними видами діяльності вихованців. Ускладнення процесів суспільного виробництва. Розвиток способів пізнання і бурхливе зростання наукових знань у суспільстві спричинили потребу у спеціальній передачі знань, умінь, навичок. У зв’язку з цим із галуз чистого” виховання в педагогічній професії виділилась самостійна функція навчальна. Викладанням став вид виховної діяльності, здебільшого спрямований на управління пізнавальною діяльністю учнів. “Навчання, що виховує” і “виховання, що навчає” (А.Дістервег) воєдино злиті у цілісному педагогічному процесі, який має місце у діяльності педагога будь-якої спеціальності.

Вчитель – святе слово. І цим добрим словом ти завжди згадуєш вчителів, які допомогли тобі стати людиною. Сіячі розумного, доброго та вічного говорять про вчителів. Від них – все найкраще в людині. Про авторитетну людину (спеціаліста) завжди говорять, що в неї були хороші вчителі і звідси пішло прислів’я “дерево та вчитель пізнаються по плоду”.

Суттєва особливість педагогічної праці – вона з початку і до кінця процесом взаємодії людей. Це посилює роль особистісних взаємин у педагогічній праці: підкреслює важливість моральних аспектів. Специфічним є і результат педагогічної діяльності – людина, яка оволоділа певною частиною суспільно культури, здатна до соціального саморозвитку і виконання певних соціальних ролей у суспільстві.

Вчителями в широкому розумінні слова називають тих, хто озброює молоде покоління знаннями, уміннями, навичками. У вузькому значенні слово вчитель – це людина,  яка одержала спеціальну підготовку і займається навчанням і вихованням учнів у загальноосвітній школі. Ця професія захоплююча, творча; для людини, що обрала, вона є джерелом постійного зростання і вдосконалення, це велика праця душі.

Предмет моєї роботи можна визначити так: професійна підготовка майбутнього вчителя, а об’єктом дослідження є – форми і методи професійно підготовки майбутнього вчителя, тобто яким він має бути, які вимоги повинен задовольняти, які функції виконувати, щоб бути насправді “супер” вчителем. В своїй роботі я спробую побудувати модель майбутнього вчителя, і, ознайомившись з нею, можна буде зробити висновок наскільки нелегкою є праця вчителя, і як важко бути “вчителем, на якого чекають”. Також моя робота присвячена опису методів та форм, за допомогою яких готують вчителів у вищих навчальних закладах.

Вища педагогічна освіта будується на засадах професіограми вчителя середньої загальноосвітньої школи (назви її можуть змінюватись – кваліфікаційна карта, атлас). Професіограма є своєрідним паспортом, який містить сукупність особистісних якостей, педагогічних і спеціальних знань і умінь, необхідних для вчителя. Саме на базі цього документа складають навчальні плани, за якими визначають кількість і диференціацію навчального часу попредметно, вимоги до знань, умінь і навичок майбутнього педагога, закладені у програмах підручниках. Професіограми – система вимог, які ставить професія до людини. У професіограмі відбиті морально-психологічні риси, які є необхідними для майбутньої навчальної і виховної роботи з дітьми і які слід розвивати в процес самовиховання і виховання у стінах вузу.

Перш за все давайте розглянемо функції вчителя і ті вимоги до нього, як зумовлені їх змістом. Дослідження багатьох учених (Н.В.Кузьміна, В.О.Сластьонін, А.І.Щербаков та ін.) переконливо доводять, що в навчально-виховному процесі виявляють себе такі взаємопов’язані функції (види діяльності) вчителя:

а) діагностична;

б) орієнтаційно-прогностична;

в) конструктивно-проектувальна;

г) організаторська;

д) інформаційно-пояснювальна;

є) комунікативно-стимуляційна;

ж) аналітико-оцінна;

з) дослідницько-творча.

Діагностична функція (від гр. diagnosis - розпізнавання, ви­бачення) педагогічної діяльності пов'язана з розпізнаванням вивченням істотних ознак освіченості, їх комбінування, форм вираження як реалізованих цілей освіти. Оцінка знань, умінь, навичок, вихованості, розвитку учня дає змогу глибше вивчити протікання навчально-виховного процесу, встановити причини, що перешкоджають досягненню бажаного ступеня розвитку рис якостей особистості; визначити фактори, які сприяють успішному здійсненню цілей освіти. Діагностика можлива за умови спостережливост педагога, за наявності уміння "вимірювати" знання, уміння, навички, вихованість і розвиток учня, правильно діагностувати педагогічні явища.

Орієнтаційно-прогностична функція. Управління педагогіч­ним процесом передбачає орієнтацію на чітко представлений у свідомості кінцевий результат. Знання суті і логіки педагогіч­ного процесу, закономірностей вікового та ндивідуального розвитку учнів дозволяють прогнозувати (гр. prognosis - пере­дбачення розвитку чогось, що базується на певних даних), як учні сприйматимуть матеріал, перебуваючи під впливом жит­тєвих уявлень, який учнівський досвід буде сприяти глибшому проникненню в суть виучуваного явища; що саме учні зрозу­міють неправильно. Педагогічне прогнозування передбачає та­кож бачення тих якостей учнів, які можуть бути сформовані за певний проміжок часу.

Дана функція педагогічної діяльності вимагає уміння педа­гога прогнозувати розвиток особистості - розвиток її якостей, почуттів, волі і поведінки, враховувати можливі відхилення у розвиткові; прогнозувати хід педагогічного процесу: наслідки застосування тих чи інших форм, методів, прийомів і засобів навчання та виховання.

Конструктивно-проектувальна функція діяльності вчителя органічно пов'язана з орієнтаційно-прогностичною. Її суть у конструюванні та проектуванн змісту навчально-виховної ро­боти, в доборі способів організації діяльност учнів, які найповніше реалізують зміст і викликають захоплення учнів спільною діяльністю. Вона вимагає від педагога вмінь переорієнтовувати цілі і зміст освіти та виховання на конкретні педагогічні зав­дання; враховувати потреби й нтереси учнів, можливості ма­теріальної бази, власний досвід та інше; визначати основні і другорядні завдання на кожному етапі педагогічного процесу;

добирати види діяльності, підпорядкован визначеним завдан­ням; планувати систему діяльності учнів; планувати індивіду­альну роботу з учнями з метою розвитку їх здібностей, творчих сил і дарувань; відбирати зміст, обирати форми, методи і засо­би педагогічного процесу в їх оптимальному поєднанні; плану­вати систему прийомів стимулювання активност учнів; плану­вати способи створення особистісно-розвивального середови­ща.

Організаторська функція діяльності педагога потребує умінь залучати учнів до різних видів діяльності й організовува­ти діяльність колективу. Для цього учителю, вихователю необ­хідно вміти розвивати в учнів, вихованців стійкий інтерес до навчання, праці та інших видів діяльності, формувати потребу в знаннях, озброювати основами наукової організації навчаль­ної праці; організовувати соціально-орієнтовані етичні, трудо­ві, естетичні, екологічні, спортивні та інші виховні справи; роз­вивати в учнів ініціативу планувати спільну роботу, вміти роз­поділяти доручення, проводити інструктаж, координування спільної діяльності; створювати спеціальні ситуації для здійс­нення вихованцями моральних вчинків.

Інформаційно-пояснювальна функція діяльності вчителя спричинена базуванням навчання і виховання на інформацій­них процесах. Оволодіння знаннями, світоглядними і мораль­но-етичними ідеями є найважливішою умовою розвитку і фор­мування особистості учня. Учитель у цьому випадку виступає не лише організатором педагогічного процесу, а й джерелом наукової, світоглядної і морально-етичної інформації. Тому велике значення у професійній підготовці вчителя має глибоке знання предмета, який він викладає, науково-світоглядне пере­конання педагога. Від того, як сам учитель волод навчальним матеріалом, залежить якість його пояснення, глибина змісту, логіка викладу, наповненість яскравими деталями і фактами. Ерудований учитель зна найновіші наукові ідеї і вміє доступ­но донести їх до учнів.

Комунікативно-стимуляційна функція педагогічної діяльно­ст пов'язана з великим впливом, що його здійснює на учнів особистісна чарівність учителя, його моральна культура, вмін­ня встановлювати і підтримувати доброзичливі відносини з учнями, власним прикладом пробуджувати їх до активно нав­чально-пізнавальної, трудової та інших видів діяльності. Ця функція включа прояв любові до дітей, теплоту і турботу про них, що в поєднанні характеризу стиль гуманних взаємовідно­син. Функція досить гостро ставить проблему професійного росту вчителя, його сумлінної роботи над підвищенням свого наукового рівня і набуттям рівня моральної досконалості.

Аналітико-оцінна функція діяльності вчителя пов'язана з необхідністю аналізувати результат навчально-виховного про­цесу, виявляти в ньому позитивні сторони і недоліки, порівню­вати досягнуті результати з поставленими цілями і завданнями, оцінювати ці результати, вносити необхідні корективи в педа­гогічний процес, вести пошуки шляхів його вдосконалення, ширше використовувати передовий педагогічний досвід.

Дослідно-творча функція педагогічної діяльності має два рі­вні. Суть першого полягає в творчому застосуванні відомих педагогічних і методичних ідей у конкретних умовах навчання і виховання. Другий рівень пов'язаний з осмисленням і твор­чим розвитком того нового, що виходить за межі відомо теорії, певною мірою збагачуючи її.

Такими є суть і система функцій педагогічної діяльності та комплекс умінь учителя, зумовлений ними.

Професійно обумовлені вимоги до вчителя в педагогіці виражаються термінами “професійна придатність” і “професійна готовність”. Під професійною придатністю розуміють сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній професії. Під професійною готовністю – психологічну, психофізіологічну, фізичну готовність (тобто професійну придатність) та науково-теоретичну і практичну підготовку педагога.

Провідне місце в професіограмі вчителя посідає спрямованість його особистості. Спрямованість особистості педагога – це мотиваційна зумовленість його дій, вчинків, усієї поведінки конкретними життєвими цілями, джерелом яких потреби, суспільні вимоги і под. Н.В. Кузьміна виділяє три основні типи спрямованості, які визначають характер педагогічної діяльності вчителя. Дійсно педагогічна спрямованість особистості – це стійка мотивація формування особистості учні її всебічного гармонійного розвитку. Саме ця спрямованість вважається гуманістичною. Гуманістична спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щасті, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність. Водночас гуманізм не є абсолютизованим усепрощенням і покірність стосовно недосконалост людини. Педагог повинен ставити перед вихованцем посильні і розумно сформульовані вимоги з метою його подальшого розвитку, тобто здійснювати педагогічний вплив гуманістичного, а не авторитарного характеру. Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві повагу до учня, і толерантність справедливість, учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжу культурну спадщину, творить нові вартості, виступає співучасником зміцнення демократичного ладу.

Педагогічна культура є частиною загально людської культури. У ній втілен духовні цінності освіти і виховання (педагогічні знання, теорії, концепції, накопичений педагогічний досвід, професійні етичні норми) та матеріальні (засоби навчання і виховання), а також способи творчої педагогічної діяльності, як слугують соціалізації особистості в конкретних історичних умовах. Педагогічна культура вчителя є системним утворенням. Її головними структурними компонентами : педагогічні цінності, творчі способи педагогічної діяльності, досвід створення учителем зразків педагогічної практики з позицій гуманізму.

Показниками високого рівня сформованості педагогічної культури слід вважати:

-  гуманістичну спрямованість особистості педагога;

-  психолого-педагогічну компетентність розвинуте педагогічне мислення;

-  освіченість у галузі предмета, який учитель викладає, і володіння педагогічними технологіями;

-  досвід творчої діяльності, уміння обґрунтувати власну педагогічну діяльність як систему (дидактичну, виховну, методичну);

-  культуру професійної поведінки (педагогічного спілкування, мови, зовнішнього вигляду).

Індивідуальна педагогічна культура виявляється у професійній поведінц вчителя. Так, учителеві з високим рівнем педагогічної культури властив теоретичне обґрунтування власної педагогічної позиції, системність педагогічно діяльності, творення, гнучкість і варіативність у прийнятті рішень. Такий педагог має індивідуальний стиль. Він не тільки зберігає і відтворює духовн цінності освіти і виховання, а й сам створює їх у вигляді нових технологій, методик, дидактичних і виховних систем. І навпаки, в учителя з низьким рівнем професійної культури виявляється невпевненість, нестійкість власно педагогічної позиції, безсистемність, непослідовність, невміння вирішувати педагогічні проблеми.

Предметна підготовка (блок спеціальних дисциплін) спрямована на засвоєння логіки розгортання змісту конкретного наукового знання як складової частини загально людської культури і як засобу розвитку особистості учня. Він включа вивчення дисциплін необхідних для тієї чи іншої галузі знань і діяльност (математика, філологія, історія, біологія і под.) на сучасному рівні розвитку суспільства.

Педагогічна культура у реальному педагогічному процесі виявляється в єдності із загальнокультурними і моральними проявами особистості педагога.

Культура зовнішнього вигляду ідеального вчителя – це його невід’ємна частка. Вона виконує професійну функцію: сприяє вихованню художньо-естетичних смаків учнів та гармонійно уособлює професійну діяльність вчителя. Одяг повинен бути естетично витриманий: гарний, в кольоровій гамі переважають помірн насичені барви. Стиль одягу – діловий, але не сіро-буденний. У манері одягатися знаходять вияв уміння враховувати місце, вік, нагоду, пори року, контингент вихованців та конкретну ситуацію. Із гардероба вчителя, який використовується у професійній діяльності, виключається: ультрамодний одяг, незвичайний фасон якого відволікає увагу учнів, одяг занадто яскравих тонів, що стомлює і драту учні. Взуття має бути чисте, відремонтоване, зручне, легке, елегантне. Висота каблука оптимальна, а стукіт каблуків не відволікає уваги учнів.  Вибір прикрас повинен демонструвати почуття міри, смак. Не можна використовувати надто  дорогих і яскравих коштовностей, щоб не відволікати увагу учнів. Волосся ма бути завжди чисте, ретельно зачесане. Не допускати надміру експериментів з своїм волоссям, щоб химерні зачіски і часті зміни кольору не відволікали уваги учнів. Макіяж повинен гармоніювати із одягом, зачіскою, аксесуарами, прикрасами. Макіяж має залежати від погоди, пори року, віку, обставин; йому ма бути притаманне почуття міри.

Ще однією важливою характеристикою діяльності вчителя є його мовна культура. Мова – найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний нструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і поведінку учнів. Важливі показники мовної культури педагога змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою. Важливими у мовленні педагога є постановка голосу, його тон. З учнями треба розмовляти так, щоб вони відчували в мові педагога його волю, душу і культуру.

Манери вчителя – це зовнішня форма його поведінки в соціумі: учнівському, батьківському та учительському колективах. Чим досконаліші ці манери, тим більша сила їх виховного впливу. Вчитель повинен впевнено володіти манерами, що відповідають нормам етикету на даному етапі розвитку людства. Розглянемо деяк вимоги, які ставляться до манер вчителя:

1. Вчительськ манери ґрунтуються на загальноприйнятих нормах поведінки людей цивілізованого суспільства.

2. Манери вчителя повинні бути природними й невимушеними. На це звертає увагу К.Д. Ушинський. Він го­ворить, що: “... не повинно бути штучності, навмисності. Природними та живими мають бути міміка і жести учителя, вони повинні виражати непідробну зацікавленість у подіях, що відбуваються під час навчання”.

3. Манери педагога мають бути гуманістично спрямованими. Відомий лозунг медпрацівників Не зашкодь” можна повною мірою віднести і до професії вчителя. Навіть учительсь­кий погляд важить надто багато для дітей, щоб його ігнорувати. Вчитель не має права зашкодити психіці дити­ни ні поглядом, ні жестом, н мімікою, ні словом. В.О. Сухомлинський вва­жає, що учителю, перш ніж робити дисциплінарне зауваження учневі, треба лагідно доторкнутися до його плеча чи покласти руку на голову, заг­лянувши в очі. Така поведінка вчите­ля буде воістину гуманна.

4. Учительськ манери повинні мати яскраво виражений особистісний характер. Особлива посмішка жес­ти, стиль спілкування, манери віта­тись тощо у кожного свої, тому така своєрідність і вабитиме дітей. В зв'яз­ку з цим необхідно чітко відпрацюва­ти , можливо, довести до автоматиз­му свій особливий стиль учительсь­ких манер. В сторії педагогіки є ціка­ві приклади щодо цього. Так, І.Я. Франко написав спогад, присвячений вчителю гімназії, де він навчався, Е. Турчинському. У фрагменті його розповіді є такі рядки: “Радість, сму­ток або гнів ми розуміли швидше з його очей, обличчя, рухів, ніж з його слів. І треба було бачити, як з появою задоволеної усмішки на його обличчі, прояснювалися обличчя його учнів, весь клас охоплювався радістю”

5. Учительськ манери мають бу­ти естетично витриманими. А.С Макаренко наполягає, що вихователь не може нехтувати естетикою свого зовнішнього вигляду. У закладі, де працював цей відомий педагог, було прийнято на роботу приходити в най­кращому одязі. Учитель із нечищеним взуттям чи  несвіжою носовою хустинкою на урок не допускався.

6. Поведінка вчителя має бути емоційно стабільною, оскільки учні дуже чутливі до зміни настрою, почут­тів. Зайве занепокоєння вчителя яко­юсь проблемою знаходить сво відоб­раження в зміні емоційного настрою учнів. Педагогу варто ознайомитись із прийомами аутотренінгу та викорис­товувати їх з метою вмілого керування власними емоціями та фізичним станом свого організму. Доречно застосовувати деякі прийоми системи К.Станіславського, наприклад, прийом зняття «м'язового затиску».

7. Лінія поведінки вчителя має йти і від дітей. Вчительське життя вимагає миттєвого реагування: то потрібно бути лагідною, ніжною, співчутливою, то твердою, суворою, непохитною, то терплячою або навіть непомітною людиною. Все це варто виразно де­монструвати своєю поведінкою.

8. Учитель не повинен приховува­ти задоволення від своєї роботи, від спілкування з учнями - він радіє ма­леньким перемогам, своїм і своїх ви­хованців. Зауважимо, що деяк педаго­ги-класики наполягають на тому, що нещасливі люди, невдахи у житті, а точніше ті, хто себе такими вважає, не мають права працювати в школі, ос­кільки поведінка таких “знедолених” педагогів відкрито про це повідомляє, що негативно впливає на психіку уч­нів. Найкращий, на думку учнів, це вчитель веселий, оптимістично на­лаштований, який вміє доречно по­жартувати і разом з дітьми посміятися.

9. Учительськ манери мають виз­начатися творчістю, що найчастіше проявляється у нестандартних ситу­аціях. Схильність до імпровізації, прояв інтуїтивних здібностей допо­мага співвідносити власну поведін­ку з обставинами і адекватно поводи­тись, знаходячи доречні засоби вер­бальної та невербальної комунікації.

10. Поведінка вчителя має бути дещо розкутою (в розумних межах), що дозволяє привернути до себе уч­нів. Нерідко дітей переводять до роз­ряду “важких” саме через невміння чи небажання вчителя переступити бар'єр, що відділяє його від учня. Звичайно, про панібратство не може бути й мови, але порушити “стіну хо­лодності” між собою і учнями варто.

Необхідність працювати над удос­коналенням своїх манер продиктова­на самим життям. Ніхто, мабуть, не буде заперечувати, що вихований учитель — найкращий вихователь ді­тей. Вихованість проявляється саме в манерах, які потрібно повсякчас удосконалювати. Чим вихованіший учитель, тим благородніший вплив на вихованців і продуктивніший кінцевий результат діяльності. Недаремно ж влучно зауважує з цього приводу А. Дістервег: “Покажи мені своїх учнів і я побачу тебе...”

Специфіка педагогічної діяльності ставить, як ми вже зазначали, перед учителем ряд вимог до особистості педагога, які в педагогічній науці визначаються як професійно значимі особистісні якості. Останні характеризують інтелектуальну емоційно-вольову сторони особистості, суттєво впливають на результат професійно-педагогічної діяльності і визначають індивідуальний стиль педагога.

Вчені пропонують різноманітний набір особистісних якостей, важливих для професії педагога. Робляться спроби виділити найсуттєвіші з точки зору ефективності педагогічної діяльності. Правомірним, на мою думку, є виділення домінантних, периферійних, негативних і професійно недопустимих якостей. Домінантними вважаються якості, відсутність кожної із яких унеможливлю ефективне здійснення педагогічної діяльності; периферійними – якості, які не здійснюють вирішального впливу на ефективність педагогічної праці, проте сприяють її успішності; негативними – якості, що призводять до зниження ефективності педагогічної діяльності, а професійно недопустимими – ті, що ведуть до професійної непридатності вчителя. Розглянемо склад цих груп особистісних якостей детальніше.

Домінантні якості:

1. Гуманність любов до дітей, вміння поважати їхню людську гідність, потреба і здатність надавати кваліфіковану педагогічну допомогу в їхньому особистісному розвитку. Найбільш важлива якість, яка повинна біти притаманна вчителю – любов до дітей. Любов до дитини – це, за словами В.Сухомлинського, “плоть і кров вихователя, як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини – це все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору”. Йдеться про мудру, добру й вимогливу любов, що вчить жити. Роздумуючи над компонентами педагогічного таланту, Іван Франко писав:

Усяким людям всякі дари:

Одному ясний, сильний ум,

Що не знаходить в світі пари;

Другому рій крилатих дум,

Що, мов орли, летять за хмари.

Для нших руки золоті:

Що очі бачуть, руки вдіють.

Який же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мен здається, в скарбі тім

Любв найбільш дісталось їм.

Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити в силу й можливості дітей, бачити на сам перед усе краще, що їм притаманне, “проектувати хороше” (А.Макаренко). Учитель має підходити до кожно дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи їх недоліки. Завдання вчителя – “не загубити” жодної дитини, дати кожній можливість розкрити все краще, закладене природою, сім’єю, школою. Для цього вчитель повинен цікавитись кожним учнем як особистістю, важливо бачити в дітях типове і особливе та використовувати систематично індивідуальне навчання. Вчитель має пам’ятати, що до кожної дитини в класі треба виявляти чуйність, щирість, не виділяти надмірною увагою обдарованих і не принижувати моралізаторством слабших. Правильно організована робота допоможе кожному учневі відчути себе здібним, потрібним, цікавим для вчителя і своїх товаришів. Саме це – надійний стимул подальшої навчальної роботи учнів із захопленням, з відчуттям власної гідності. Кожен школяр для вчителя – безцінний дар, це найдорожча і найцінніша істота на землі, за яку вчитель відповідає перед своєю совістю і суспільством.

2. Громадська відповідальність, соціальна активність. Нинішній стан освіти в Україні показує, що одним із його обов’язкових чинників має бути відповідальне ставлення педагога до своїх професійних обов’язків. Серед методів, за допомогою яких у майбутнього педагога формуватиметься відповідальне ставлення до своєї праці, є виховання почуття дисципліни у студента педвузу. При цьому йде мова не про формальну присутність його на різноманітних видах навчальної діяльності, передбачених навчальним планом, чи на заходах, як здійснюються адміністрацією та громадськими організаціями вузу. Мається на увазі така організація навчального процесу, яка б зобов’язувала студента до фахового і професійного росту постійно і систематично.

Від правильного виховання дітей залежить благоустрій усього народу.

Джон Локк

...Якщо медикам ми ввіряємо наше здоров’я, то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших, ввіряємо їхню душу, а разом з тим і майбутн нашої вітчизни.

К.Д.Ушинський

3. Справжня нтелігентність – високий рівень розвитку інтелекту, освіченість у галуз предмета викладання, ерудиція, висока культура поведінки.

Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити характер.

К.Д.Ушинський

...Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителеві треба увібрати море світла, ні на хвилину не відходячи від променів вічно сяючого сонця знань, людської мудрості.

В.О.Сухомлинський

4. Правдивість, справедливість, порядність, чесність, гідність, працьовитість, самовідданість. Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншо людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювало єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до неї. Обов’язковою нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення любимчиків”, необ’єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання. важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення. Якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість. Повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Учитель завжди має біти твердим, непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та нтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед їхнім наставником, керівником. Тому дружні взаємини учителя й учня не повинн переходити у фамільярність та панібратство. Учитель, якому властиве почуття міри, рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов’язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалю учнів.

Що таке учитель-неук, пасивний керівник інших, як не тінь без тіла, хмара без дощу, джерело без води, лампа без світла, отже, пусте місце... Ти удаєш із себе вчителя – так учи або скинь з себе цю машкару.

Я.А.Коменський

5. Інноваційний стиль науково-педагогічного мислення, готовність до створення нових цінностей прийняття творчих рішень.

Справжній учитель не енциклопедичний словник, а Сократ.

П.П.Блонський

Я кажу вам: без прагнення до наукової роботи вчитель елементарної школи неминуче підпобає під владу трьох педагогічних демонів: механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, кам’яніє, опускається.

А.Дістервег

...Якщо ви хочете бути улюбленим вчителем, дбайте про те. Щоб вихованцеві було що в вас відкривати. Якщо ж ви кілька років однаковий, якщо минулий день нічого не додав до вашого багатства, ви можете стати обридлим і навіть ненависним... Серця й уми юнацтва можна завоювати в наші дні тим сплавом моральної краси та інтелектуального багатства, який відкриває перед юнацтвом все нові і нові якості людини.

В.О.Сухомлинський

6. Любов до предмета, який викладається, потреба в знаннях, у систематичній самоосвіті. Учитель живет до тех пор, пока он учится. Как только он перестаёт учиться, в нём умирает учитель”. Ці слова Ушинського як ніколи є актуальними сьогодні. Кожен спеціаліст має поповнювати, поглиблювати та вдосконалювати свої знання. Щоб успішно вирішувати завдання які стоять перед вчителем, щоб бути для учнів завжди цікавою людиною треба постійно навчатися самому. Кожен вчитель ма активно працювати над собою – це залог професійного успіху. Учитель ма обов’язково займатись самовихованням. Двигуном цього процесу є бажання змінити себе і вдосконалитись.

...Хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять тебе, а ти виховаєш їх; але якщо ти сам не любиш її, то скільки б ти не змушував учити, наука не здійснить виховного впливу.

Л.М.Толстой

Учитель... може виховувати і навчати доти, допоки сам працює над своїм вихованням освітою.

К.Д.Ушинський

7. Здатність до міжособового спілкування, ведення діалогу, переговорів; наявність педагогічного такту, що визначає стиль поведінки учителя, спричиняє упевненість учнів у доброзичливості вчителя, його чуйності, доброті, толерантності. Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід (з допомогою слова, вчинків, погляду, тону, жестів, міміки тощо), які оберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учня, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності. Обов’язкова передумова педагогічного такту – знання ндивідуальних особливостей психічного стану, настрою і переживань учнів. Один той же засіб виховного впливу може дати різні результати, залежно щодо кого, коли, за яких умов і як його застосовують. У цій справі немає стандартних рецептів. Педагогічний такт, за словами В.Сухомлинського, передбачає здатність учителя поставити себе на місце учня, бачити себе в учневі та учня в собі.

Периферійн якості:

1. Привітність.

2. Почуття гумору.

3. Артистизм.

4. Мудрість (наявність життєвого досвіду).

5. Зовнішня привабливість.

Сукупність якостей учителя створює його авторитет. Авторитет педагога, як і авторитет представника будь-якої іншої професії, здобувається наполегливою працею. Якщо в межах інших професій звично звучить вислів “визнаний у своїй галузі авторитет”, то у педагога може бути лише авторитет особистості. Учитель головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад – могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню із учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості. Діти, говорив Л.Толстой, переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж най красномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці. Вплив авторитетного педагога на учнів залишає свій відбиток на все їхнє життя. “Золотим правилом” науки виховання вважав К.Ушинський тезу: вчителеві треба бути таким, якими він хоче бачити своїх вихованців”. Авторитетний педагог – справжній володар думок і почуттів свої учнів. У створенні його авторитету важливі такі риси його особистості, як ерудиція, глибокі фахові знання, справедливість, толерантність, прихильне ставлення до людей, принциповість, людяність, єдність слова і діла. Високе почуття відповідальності.

Поняття “компетентність (від лат. competens - відповідний, здібний) означає коло повноважень будь-яко посадової особи чи органу; володіння знаннями, досвідом у певній галузі. Під професійною компетентністю педагога розуміють особистісні можливості учителя, які дозволяють йому самостійно й ефек­тивно реалізовувати цілі педагогічного процесу. Для цього по­трібно знати педагогічну теорію, уміти застосовувати її в прак­тичній діяльності. Педагогічна компетентність учителя – це єдність його теоретичної і практичної готовності до здійс­нення педагогічної діяльності.

Зміст психолого-педагогічних знань визначається навчаль­ними програмами. Психолого-педагогічна підготовленість складається із знань методологічних основ категорій педаго­гіки; закономірностей соціалізації і розвитку особистості: суті, цілей і технологій навчання та виховання; законів вікового анатомо-фізіологічного психічного розвитку дітей, підлітків, юнацтва. Вона є основою гуманістично орієнтованого мислен­ня педагога.

Психолого-педагогічн спеціальні (з предмета) знання є необхідною, але недостатньою умовою професійної компетен­тності. Практичне розв'язання педагогічних завдань забезпе­чують уміння і навички, передумовою яких є теоретико-практичні і методичні знання.

Педагогічн уміння - це сукупність послідовно розгорнутих дій, що ґрунтуються на теоретичних знаннях. Частина цих дій може бути автоматизованою (навички).

Через педагогічн уміння розкривається структура профе­сійної компетентності педагога.   Зважаючи на те, що розв'язання будь-якого педагогічного завдання зводиться до тріади "мислити - діяти - мислити", що збігається з компонен­тами (функціями) педагогічної діяльності та відповідними їм уміннями, В.О.Сластьонін розподілив педагогічні уміння на чотири групи.

1. Уміння переводити” зміст процесу виховання в конкрет­ні педагогічні завдання: вивчення особистості і колективу для визначення рівня їх підготовленості до активного оволодіння новими знаннями і проектування на цій основі розвитку колек­тиву й окремих учнів; виділення комплексу освітніх, виховних розвивальних завдань, їх конкретизація і визначення завдан­ня, що домінує.

2. Уміння побудувати і привести в дію логічно завершену педагогічну систему: комплексне планування освітньо-виховних завдань; обґрунтований відбір змісту освітнього процесу; оптимальний відбір форм, методів і засобів його організації.

3. Уміння виділяти і встановлювати взаємозв'язки між ком­понентами і факторами виховання, приводити їх в дію: ство­рення   необхідних   умов   (матеріальних,   морально-психологічних, організаційних, гігієнічних та інших); активі­зація особистості школяра, розвиток його діяльності, яка пере­творює його із об'єкта в суб'єкт виховання; організація і роз­виток спільної діяльності; забезпечення зв'язку школи із сере­довищем, регулювання зовнішніх незапрограмованих впливів.

4. Уміння облікувати й оцінювати результати педагогічної діяльності: самоаналіз і аналіз освітнього процесу і результатів діяльності вчителя; визначення нового комплексу стрижневих і другорядних педагогічних завдань.

Зміст теоретичної готовності вчителя виявляється в уза­гальненому умінні педагогічно мислити, що передбачає наяв­ність у педагога аналітичних, прогностичних, проективних, а також рефлексивних умінь.

Аналітичні уміння складаються з таких умінь:

-    аналізувати педагогічні явища, тобто розчленовувати їх на складові елементи (умови, причини, мотиви, стимули, засоби, форми прояву і под.);

-    осмислювати роль кожного елемента у структурі цілого і у взаємодії з іншими;

-    знаходити в педагогічній теорії положення, висновки, зако­номірності. що відповідають логіці даного явища;

-    правильно діагностувати педагогічне явище;

-    формулювати стрижневе педагогічне завдання (проблему);

-    знаходити способи оптимального вирішення його.

Прогностичн уміння пов'язані з управлінням педагогічним процесом і передбачають чітку уяву в свідомості вчителя, який є суб'єктом управління, мету його діяльності, спрямовану на очікуваний результат. Педагогічне прогнозування ґрунтується на достовірних знаннях суті і логіки педагогічного процесу, закономірностей вікового і індивідуального розвитку учнів. До складу прогностичних умінь учителя входять такі уміння:

-    постановка педагогічних цілей і завдань;

-    відбір способів досягнення цілей, завдань;

-    передбачення результату;

-    передбачення можливих відхилень і небажаних явищ;

-    визначення етапів педагогічного процесу;

-    приблизна оцінка передбачуваних витрат засобів, праці і ча­су учасників педагогічного процесу;

-    планування змісту взаємодії учасників педагогічного проце­су.

Педагогічне прогнозування вимагає від учителя оволодіння такими прогностичними методами, як моделювання, висування гіпотез, мисленнєвий експеримент тощо.

Проективн вміння забезпечують конкретизацію   цілей навчання та виховання і поетапну їх реалізацію. Проективні уміння включають:

-    переведення цілі і змісту освіти та виховання у конкретні педагогічні завдання;

-    обґрунтування способів їх поетапної реалізації;

-    планування змісту і видів діяльності учасників педагогічно­го процесу з урахуванням їх потреб та інтересів, можливостей матеріальної бази, власного досвіду особистісно-ділових яко­стей;

-    визначення аранжованого комплексу цілей і завдань для кожного етапу педагогічного процесу;

-    планування ндивідуальної роботи з учнями з метою розвит­ку їх здібностей, творчих сил дарувань;

-    планування системи прийомів стимулювання активності учнів;

-    планування розвитку виховного середовища і зв'язків з батьками та громадськістю.

Рефлексивн уміння мають місце при здійсненні педагогом контрольно-оцінної діяльності, спрямовано на себе, на осмис­лення і аналіз власних дій. Для педагога важливо встановити рівень результативності (позитивної чи негативної) власної ді­яльності. У процесі такого аналізу визначається:

-    правильність постановки цілей, їх трансформації у конкрет­ні завдання;

-    адекватність комплексу визначених завдань наявним умо­вам;

-    відповідність змісту діяльності вихованців поставленим зав­данням;

-    ефективність застосовуваних методів, прийомів і засобів педагогічної діяльності;

-    відповідність застосовуваних організаційних форм віковим особливостям учнів, рівневі їх розвитку, змісту матеріалу і под.;

-    причини успіхів і невдач, помилок і труднощів у процесі ре­алізації поставлених завдань навчання і виховання.

Зміст практичної готовності вчителя виражається у зов­нішніх (предметних) уміннях, тобто в діях, які можна спостері­гати. До них належать організаторськ комунікативні уміння. Нагадаємо, що організаторська діяльність педагога забезпечує залучення учнів до різних видів діяльності й організацію дія­льност колективу, яка перетворює його із об'єкта в суб'єкт виховання. Організаторськ уміння педагога бувають мобіліза­ційними, інформаційними, розвивальними і орієнтаційними.

Мобілізаційні вміння учителя обумовлені привертанням уваги учнів і розвитком у них стійких інтересів до навчання, праці та інших видів діяльності;

формуванням потреби у знаннях, праці, інших видах діяль­ності;

озброєнням учнів навичками навчальної роботи;

формуванням в учнів активного, самостійного і творчого ставлення до явищ навколишнього середовища шляхом ство­рення спеціальних ситуацій для прояву вихованцями мораль­них вчинків і под.

Інформаційн уміння пов'язані не тільки з безпосереднім викладом навчальної інформації, а й з методами її отримання та обробки. Серед них уміння і навички роботи з друкованими джерелами і бібліографування, уміння здобувати інформацію з інших джерел і переробляти її відповідно до цілей і завдань педагогічного процесу. Інформаційними є також уміння:

-    доступно викладати навчальний матеріал, із урахуванням специфіки предмета, рівня підготовленості учнів, їх життєвого досвіду і віку;                      

-    логічно правильно будувати процес передачі навчальної ін­формації, використовуючи різн методи і їх поєднання: розпо­відь, пояснення, бесіду, проблемний, індуктивний, дедуктив­ний виклад матеріалу та інші;

-    доступно, лаконічно і виразно формулювати питання;

-    ефективно використовувати ТЗН (технічні засоби навчан­ня), ЕОТ (електронно-обчислювальну техніку), засоби наочно­сті (графіки, діаграми, схеми тощо);

-    оперативно змінювати (у випадку необхідності) логіку і спосіб викладу матеріалу.

Розвивальн уміння передбачають:

-    визначення "зони найближчого розвитку" (Л.С.Виготський) окремих учнів, класу в цілому;

-    створення проблемних ситуацій і інших умов для розвитку пізнавальних процесів, почуттів волі учнів;

-    стимулювання пізнавальної самостійності і творчого мис­лення, потреби у встановленн логічних (окремого до загально­го, виду до роду, посилання до наслідку, конкретного до абст­рактного) і функціональних (причини –наслідку, ціл засобу, кількості – якості, дії – результату) відношень;

-    формування постановку питань, які вимагають застосуван­ня засвоєних раніше знань;

-    створення умов для розвитку індивідуальних особливостей, здійснення з цією метою ндивідуального підходу до учнів.

Орієнтаційн уміння спрямовані на формування морально-ціннісних установок вихованців і наукового світогляду; органі­зацію спільної творчої діяльності, яка розвиває соціальне зна­чущі якості особистості.

Комунікативн уміння вчителя - це взаємопов'язані групи перцептивних умінь, власне умінь спілкування (вербального) та умінь і навичок педагогічної техніки.

Перцептивн уміння допомагають розуміти інших (учнів, учителів, батьків). Для цього необхідно вміти проникати в ін­дивідуальну суть іншої людини, визначати її ціннісн орієнтації, які знаходять вираження в її ідеалах, потребах, інтересах, у рівн домагань. Крім того, необхідно знати наявні в учня уяв­лення про себе.

Уміння педагогічного спілкування – це уміння розподіляти увагу і підтримувати її стійкість; обирати відповідно до класу й окремих учнів найдоцільніші способи поведінки і звертань; аналізувати вчинки вихованців, визначати мотиви, якими вони керуються, їхню поведінку в різних ситуаціях; створювати до­свід емоційних переживань учнів, забезпечувати атмосферу благополуччя у класі; керувати ініціативою у спілкуванні, ви­користовуючи для цього багатий арсенал засобів, які підви­щують ефективність взаємодії.

Педагогічна техніка сукупністю умінь і навичок, необ­хідних для стимулювання активності як окремих учнів, так і колективу в цілому. До неї входять уміння обирати правильний стиль тон у спілкуванні, керувати їх увагою, темпом діяльно­сті, навичками демонстрації свого ставлення до вчинків учнів.

Серед умінь навичок педагогічної техніки особливе місце посідає розвиток мови педагога, що одним із важливих вихо­вних засобів і містить такі аспекти: правильна дикція, поставлений голос”, ритмічне дихання і розумне приєднання до мови міміки жестів.

Крім названих, до умінь і навичок педагогічної техніки на­лежать: уміння управляти своїм тілом; регулювати власні пси­хічні стани; викликати “на замовлення” почуття подиву, радос­ті, гніву і под.; володіти технікою інтонування для вираження різних почуттів (прохання, вимоги, питання, наказу, поради, побажання тощо) та інші.

Професійна компетентність учителя обумовлює його педа­гогічну майстерність. На думку А.С.Макаренка, педагогічна майстерність - це знання особливостей педагогічного процесу, уміння його побудувати і привести у рух.

Соціальна компетентність вчителя також є важливим компонентом професіограми вчителя. Формування майбутнього вчителя як особистості, включення його у суспільне життя як активного дієвого суб’єкта проходить період від переведення його з позиц об’єкта педагогічного впливу на позицію суб’єкта навчально-професійно діяльності і далі суб’єкта професійного розвитку. Цей процес можна поділити на такі етапи:

- початковий (оволодіння основами знань і суспільним досвідом);

- формуючий (глибока обізнаність, освіченість і світоглядна зрілість);

- професійно-адаптивний (професійна та суспільна активність).

Важливо відмітити факт, що процес соціалізації є безперервним процесом, який триває впродовж усього життя особистості і період формування професійної педагогічно компетентності майбутнього вчителя детермінований різними соціалізацій ними процесами. Студент у процесі навчання формує необхідні уміння, навички, що складають соціальну компетенцію, при цьому теж соціалізується у новому соціокультурному середовищі. Особливості соціалізації студентської молод вимагають розробки відповідних ефективних педагогічних технологій у навчанні, виважених педагогічних форм, методів, засобів формування професійної соціально компетентності майбутніх педагогів.

Розроблена методика передбачає корекцію змісту навчально-виховної підготовки студентів з педагогіки з опорою на сукупне соціально-філософське, психологічне, педагогічне знання про людину, сучасні теоретико-методологічні концепц особистісно-діяльнісного напряму, альтернативні виховні системи, педагогічн нновації, комплекс педагогічного інструментарію стосовно розв’язку соціально-педагогічних задач. Відбуваються зміни і в засобах педагогічної комунікації, формах і методах педагогічної взаємодії. Дослідження показують, що зростанню рівня професійної майстерності сприяють активні форми і методи навчання, що відтворюють контекст майбутньої професійної діяльності, причому не лише предметний, але й соціальний. За нових умов особистість студента формується під провідним впливом особистості і діяльності викладача, який через свою особу транслю соціальний освітній досвід. Таким чином, технологічний підхід до підготовки майбутніх вчителів до розв’язання соціально-педагогічних задач передбача якісні зміни всіх складових дидактичної системи: мети, змісту навчально нформації, засобів педагогічної комунікації, форм та методів педагогічно взаємодії, суб’єктів педагогічного процесу, а також розвиток професійно пізнавальної мотивації і формування педагога як творчої особистості.

Отож на основ всього вище сказаного пропоную узагальнену схему професіограми вчителя:

Скачать Реферат: Форми і методи професійної підготовки майбутнього вчителя